Опівденна готика

Шулер і завсідник кожного картярського барлогу й грального будинку далекого фронтиру, Тобіас «Твістед Фейт» Фелікс полюбляє проводити час то в Стерв’ятниковій ущелині, то в більш цивілізованих прикордонних містечках. Його спеціалізація — викрадати серця й гаманці наївних дебютанток, в якому порядку — не принципово.

Загадковий і сповнений сумнівів шериф містечка на дві вулиці, Ясуо прирік себе на вигнання після того, як його звинуватили у вбивстві на східних територіях. Навіть за таких умов йому вдалося дати відсіч кільком бандам розбійників, а також безлічі найсмертоносніших пустельних істот, врятувавши сотні життів.

Треба когось вколошкати? Звертайся до будь-якого відчайдухи без клепки в голові, який воліє заробити собі слави на Старому заході. Потрібен приклад? Тоді раджу потеревенити з Джином — механічним вбивцею, і ніхто вже ніколи не забуде того, що народжується на перехресті вбивства й мистецтва.

Душа Люціана, колишнього федерального маршала та найманого стрільця, була піддана невимовним стражданням, коли він уклав угоду з дияволом заради порятунку свого єдиного кохання. Проклятий та зраджений своїм же благодійником, він блукає по диких землях, прагнучи вполювати цього диявола, щоб покласти цьому край.

Прадавній диявол Треш бродить серед безкрайої пустки Старого Заходу. Його страхітлива личина випалена в пам’яті всіх живих істот, що із жахом чекають дня, коли він прийде по їхні душі. Його поява віщує загибель будь-якому поселенню, а оббіловані тіла тамтешніх мешканців ще довго гнитимуть під сонцем.

Колись Джеремая Джеймс був відомим залізничним бароном і промисловцем-мільйонером, аж поки не заклався у грі на власне серце… І програв. Полишений на смерть в пустелі, він уклав угоду з дияволом: його безсмертна душа в обмін на потворне, моторошне тіло з шестерень і заліза.

Паливом для Еш, механічної янголиці, створеної на зорі епохи першопрохідців, слугує кров божеств, знищених у часи горезвісної «Земельної гонки», що зруйнувала небеса. Вона не боїться лізти самому чортові на роги в пошуках пригод, адже вирішила пробачити те саме людство, яке назавжди закрило собі дорогу до раю, і стати його захисницею.

Колись Даріус був людиною — страхітливим людоловом, чиє лукавство й жорстокість тримали в страху весь Захід. Коли він зазнав знаменитої поразки в дуелі зі своїм братом, його зранена гординя переросла в одержимість і зрештою привела до угоди з дияволом Гекаримом…

Коли смертні зруйнували небеса, було лише питанням часу, коли пекло хлине на прерії. Разом із ним прийшли й дияволи, що так терпляче чекали змоги вирватися зі свого ув’язнення. Гекарим і його чорні вершники насолоджуються новоздобутою свободою, спопеляючи все перед собою, поки шаленим чвалом мчать фронтиром.

Занепала янголиця, заплямована невимовною пітьмою, яка пережила знищення небес. Ірелія багато років переховувалася, тож її повернення поруч із відродженою Сенною свідчить, що існують сили, які прагнуть відродити Небесне царство… Хай то на благо людства, чи заради його остаточної погибелі.

Сенна була найкращою стрільчинею континенту, аж поки диявол не вирвав її серце. На цьому її життя мало обірватися — якби не втручання вищих сил. Загадковим чином вона воскресла із серцем янгола у грудях і демонічним скакуном поряд. Тепер Сенна повернулася на Захід, щоб відновити рівновагу між небесами та пеклом… І зробить вона це так, як вважає за потрібне.

— «Моїх людей добряче ошукали. І я прийшла забрати те, що належить нам по праву», — промовила Зайда, встромивши кинджал у плакат з винагородою за голову Механічного диявола. Її очі, палаючи, мов розжарене вугілля, ковзнули по кожному запиленому гульвісі. — «Мені тут сорока на хвості принесла, що ви, Провісники, збираєтеся проїхатися “Сірчаною залізницею”. Якщо ви задумали прикінчити цього диявола — можете розраховувати й на мене».

Пані з дому Соларі високо здіймає підборіддя назустріч палючому вітру. Попереду — порятунок її роду, крізь пустелю мчить “Сірчана залізниця”, що везе викрадені сімейні статки. Лише одна перешкода стоїть між ними — сам Механічний диявол. Її меч тріскотить, мов цикади в надвечір’ї. На світло злітаються метелики. Провісникам настав час сідлати коней.

— «Від долі не втечеш, старий друже», — каже Талон, відхиляючись на стільці, а його хижі очі поблискують у тіні крислатого капелюха. Він і досі рухається, наче демон, хоч янгольська кров й спотворила його. Наповнена гірким розумінням, посмішка Талона оголює неприродно багато зубів. — «Невдовзі нам усім настане кінець».

Вбраний за останнім писком західною моди, диявольськи вишуканий Талон однаково вражає і на подіумі, і на дорозі серед розжарених прерій. А ці неперевершені червоні чоботи створені аби переступити через будь-кого, хто встане на шляху, що Талон, із задоволенням, і робить.

Мало кому вдається пережити зустріч із Механічним дияволом. Але ті, кому пощастило, розповідають про велетенське чудовисько зі сталі й шестерень, якому пекельне полум’я править за паливо, — настільки люте, що здатне самим жахом вигнати душу з людського тіла. Він — король “Сірчаної залізниці”, а над потягом до пекла височіє його масивний трон, викуваний з краденого золота й пекельного заліза. Він вічний, і він незборимий.

Плач не плач, а навіть мертвому янголу доведеться змиритися зі своєю печаллю. Варус уже був готовий дозволити Мордекайзеру провести себе за саму пекельну браму… Аж поки його скорботу не перервало збіговисько якихось волоцюг. Варус знову береться за зброю та вирушає в дорогу як один з Провісників. Настав час помститися за те жахіття, яке спіткало небеса.

Чимало доріг до пекла вимощено добрими намірами. Можливо, доктор Віктор тепер і є особистим інженером механічного диявола, проте спочатку його вела благородна мета — він прагнув подарувати душам померлих нові домівки в механічних тілах і здолати саму смерть. Шкода лише, що Мордекайзер запримітив добросердого доктора й запропонував йому угоду, від якої не можна було відмовитися.

Там Кенч — великодушний диявол. Він охоче позичить панянці в біді магічний меч, допоможе пограбувати “Сірчану залізницю”, та навіть допоможе стати Провіснецею кінця світу. Йому не потрібна подяка. Лише одна невеличка послуга… Адже наприкінці друзі завжди стають у пригоді.

Плакат був досить зрозумілим: “РОЗШУКУЄТЬСЯ: Диявол Там Кенч – ЖИВИМ АБО МЕРТВИМ”, унизу – кругленька сума. Лише в механічного диявола вистачило б грошей на подібне. Саміра не була певна, чому решту мисливців за головами так страхало невеличке полювання на демонів. Ну, то їхні проблеми. Ця порохова відьма не з боязких.

Сіон пізнав лють тієї ж миті, коли пізнав життя. Лють вирвала пута з операційного столу. Лють розтрощила кістки тих, хто грався у диво творіння. Лють від того, що йому не судилося стати другим механічним янголом, якого вони мріяли створити. Сіон знає лише лють — тож хай і світ пізнає її.

Усе починається так: із пустелі віє гнилісний вітер, а вулиці заповнюють висохлі трупи щурів, що гниють під палючим сонцем. Тоді прибуває мандрівний трунар. Ніхто не знає ані ким (чи чим) він є, ані звідки прибув… Утім, здається, навіть смерть вирішила виставити рахунок королю “Сірчаної залізниці”. Прибуває ще один Провісник.

Ательє з усіх усюд постійно просять Евелінн одягнути саме їхні витвори високої моди, але для цієї події вона обрала зухвалу елегантність лінійки одягу в стилі «Несамовитого Заходу». Що є мода, як не фронтир, незвіданий і непокірний? Якщо комусь і відомо, як осідлати стиль і вирушити на ньому в захід сонця, то саме цій королеві родео.

Бідолаха виглядає так, ніби примару побачив. Чудово. Евелінн нахиляється до нього через барну стійку, а її червоні губи розпливаються в солодкій усмішці. «Розкажи мені про свою біду, красунчику». І він розповідає. Розповідає про свого брата, про несправедливу угоду й про те, що вже й сам не знає, чи досі живий, чи вже мертвий… А дияволиця насолоджується його стражданнями, наче найсолодшим нектаром. «Усе гаразд, любий», — воркоче вона. — «Тепер ти в моїх руках».

— «Облиш його, Ев», — мовив шинкар, відводячи чоловіка від неї своєю велетенською рукою.
Ґраґаса називали «Ввічливим велетнем», «Старим Діжколомом». Не янголом і не дияволом — чимось геть іншим.
— «Легко не буде, приятелю. Дідько, тобі, напевно, доведеться щось принести в жертву. Але слухай уважно, і, можливо, ще зможеш повернутися до життя».

Релл утікала, коли її дім гнив від легкого дотику п’ятого Провісника. Та тепер юна порохова відьма більше нікуди не тікатиме. Вона розправляє плечі й застрибує в сідло свого коня, створеного з магії, пари та вогню. Кидаючи погляд донизу, вона бачить змученого стрільця:

— Ну ж бо, друже. У нас є другий шанс, і я не збираюся його марнувати.

Неприкаяний чоловік не дихає — лише спирається на конов’язь і, примружившись, вдивляється в сутінки фронтиру. Та насправді це не він. Не зовсім. Справжній Йоне — тінь і пороховий дим, що клубочаться, поволі повертаючись у нерухому тілесну оболонку.

— Що з вами сталося, як ви розділилися надвоє? — питає юна порохова відьма.

— Довга історія, мала, — Тяжко зітхає Йоне.

Неприкаяний чоловік не дихає — лише спирається на конов’язь і, примружившись, вдивляється в сутінки фронтиру. Та насправді це не він. Не зовсім. Справжній Йоне — тінь і пороховий дим, що клубочаться, поволі повертаючись у нерухому тілесну оболонку.

— Що з вами сталося, як ви розділилися надвоє? — питає юна порохова відьма.

— Довга історія, мала, — Тяжко зітхає Йоне.

Отець Йорик досі відчуває на шиї ледь чутний подих своєї втраченої коханої. Йому не забути ані крові на її вуалі, ані пострілу, що забрав її в нього й луною прокотився під церковним склепінням. Та навіть на випаленому спекою Заході йому не втекти від її привида. Йорик закидає її труну на плече й неквапно простує далі, а гарячі револьвери танцюють у його кошмарах.

За вівтарем роззявила пащу дорога до пекла. Чоловік, іронічно посміхаючись, промовляє: «Мертве має лишатися мертвим». Може, й так. Але Акшан не збирався просити дозволу. Йому потрібно пройти, і його не зупинить ніщо: ані закон, ані смерть, ані повчання якогось мисливця за головами, який вважає, що має право контролювати цей прохід. Акшан спрямовує пістолет просто в обличчя усміхненого чоловіка й зводить курок.

Якось один йолоп увірвався до згорілої каплиці, шукаючи мисливця за головами, який, подейкують, зумів перетнути кордон пекла. Діставши свого вірного «шестизарядного спасителя», він вимагав дати йому дорогу, щоб забрати душу, яку пекло не мало права утримувати. Схилившись над вівтарем, Лок прокрутив розжарений цвях між почорнілими від сажі пальцями й усміхнувся: «Без образ, друзяко, але мертве має лишатися мертвим».