На північному заході Іонії колись стояв красивий і безтурботний острів Коєн. Серед його золотих пісків, сезонного базару та химерного млинового містечка стояв храм Койєна, давня і відома консерваторія мистецтв.

Лукай Гвей був народжений, аби успадкувати цей храм.

Добрий і кмітливий, Гвей провів своє дитинство, втілюючи на полотні витвори своєї невгамовної та дикої уяви, які перетворювали навколишній світ у сюрреалістичні, фантастичні картини. Він знав, що ці видіння відрізняються від реальності, але через них він бачив життя як мистецтво. Гвей був настільки пов’язаний з барвами навколишнього світу, що навіть колір його очей змінювався залежно від настрою та думок хлопця.

Чудернацькі витвори уяви Гвей втілював у життя за допомогою магії фарб, яка безпосередньо впливала на емоції та почуття глядачів. Як така, вона вимагала суворого контролю і самодисципліни, адже ця магія могла підкорити заслабкого та невпевненого у собі чаклуна, змінивши сприйняття світу та спотворивши тілесні відчуття. Практикуючі митці, хто не міг або не хотів контролювати своє мистецтво, та наражали на небезпеку себе й оточуючих – були вигнані з острова Коєн.

Всупереч забороні, молодий Гвей потурає своїй уяві. Хлопець демонстрував свою магію майстрам храму, він навіть відтворив море Коєна. Однак, коли фарба потекла по полотну, він втратив контроль над собою. Емоції, дикі та неосяжні, немов океан, струменіли через нього в реальний світ і він піддався їхній красі. У його очах все потемніло, а останнім спогадом були вражені майстри, що тонули захлинаючись хвилями мистецтва.

Гвей прокинувся через кілька днів в оточенні своїх майстрів – живих, але розлючених. Вони не хотіли виганяти спадкоємця храму, але наголошували на його обов’язках. Гвей був наляканий, але зачарований глибиною своєї влади, і він хотів побачити більше.

Таким чином, вдень він дотримувався умовностей Коєна. Але вночі, на самоті, він виходив за межі, прагнучи пізнати межі своєї сили. З часом ця практика сфокусувала невгамовну уяву Гвея, дозволивши йому проявити палітру, що розливалася магічними фарбами.

Подорослішавши Гвей опанував своє ремесло. І з пристрастю готувався успадкувати все, що судилося йому від народження. Але частина його сутності назавжди залишилася оповитою сутінками ночі.

І так було доти, доки храм не прийняв мандрівного митця: Хада Джина.

Протягом золотавого літа Гвей супроводжував Джина, показуючи йому Коєн. Вони часто обговорювали творчі погляди й поважали розбіжності один одного. Гвей визнавав віртуозність Джина і цінував час, проведений разом.

Але в ніч перед від’їздом Джин кинув Гвею виклик. Джин відчував, що витвори, які Гвей показував іншим, були вимощеним фасадом – і він хотів побачити справжнє мистецтво. Гвей намагався заперечувати це, але очі видали його. Його уява, пригнічена роками, змарнованими за створенням безглуздого мистецтва, благала катарсису.

Тож Гвей почав малювати. Десятиліття практики направляли його пензель. Ніч ожила, забарвлена блискучою нескінченністю його уяви. Емоції, гармонійні та вісцеральні, переповнювали його тіло. Гвей віддався їм повністю. Його неймовірно надихало те, що він міг поділитися цими забороненими чудернацькими образами хоча б з кимось, це ще більше розкривало його мистецький потенціал, зв’язок зі світом і необмежену творчість.

Джин був свідком усього цього дійства, його очі палали, коли він споглядав неосяжність і справжній апогей творчості. Згодом, зі спокійною інтонацією, він попрощався, повідомивши, що завтра вирушає далі: “щоб побачити цвітіння лотосів”.

На світанку Гвей та його колеги-художники прокинулися від низки трагічних подій.

Перша: знищено чотири історичні картини.

Друга: знайдено чотири тіла майстрів, яких Гвей ледь не вбив у дитинстві.

Третя: чотири нижні поверхи храму були охоплені полум’ям.

Серед полум’я Гвей уявляв собі повітря наелектризоване кольором. Всі почуття, котрі довгий час жили всередині хлопця, прагнули вирватися назовні.

Це було жахливо. Це було прекрасно. Це було…мистецтво. Усвідомлюючи його темний потенціал – руйнування, спустошення і страждання – Гвей відчув той самий жах і захоплення, що й у юності.

Храм швидко перетворився на руїни, а Гвей виявився єдиним, хто вижив.

Виснаженого і переповненого почуттям провини, його охопила туга. Проте уява переповнювала його, змушуючи переживати кожну мить катастрофи знову.

Вдень Гвей і жителі містечка ховали загиблих. Вночі він повертався до попелясто-сірих уламків і малював. Його палітра набувала форми герба Коєна – того самого символа, що він носив над своїм серцем.

В одну з таких ночей, Гвей знайшов під уламками залишки пастки – пелюстки, схожі на квітку лотоса.

Усвідомлення того, хто спричинив цей хаос, накрило Гвея каскадом емоцій.

Страх. Скорбота. Зрада… Трепет.

Одне питання з’їдало його зсередини: Чому?

Але чи хотів він знати відповідь? Чи безпечніше було б придушити це бажання? Він міг би залишитися тут, разом зі своїм народом, і допомогти їм відбудовуватися… або…

Взявши з собою лише пензлик і палітру, Гвей залишив рідний острів і свій народ.

З того часу Гвей зрозумів, що відповіді, які він шукає, з’являються коли він розкриває всю повноту свого мистецтва іншим. Він вистежує негідників у найтемніших куточках Іонії, показуючи їм сцени страждань, щоб зрозуміти глибину власних емоцій та болю. Водночас Гвей допомагає, й тим, хто відчув біль та страждання, дозволивши відновити гармонію з собою та нарешті відчути спокій.

Невтомний митець, що відроджується з попелу. Добросердий хлопець, з колись мирного острова – Гвей зустрічається з суперечливими відтінками Іонії і власної уяви. Заглиблюючись у тінь, він прокладає собі шлях переповнений можливостями.

Однак, який з відтінків зрештою переможе, покаже лише час.